РЕСТАВРАТОР УКРАÏНСЬКОÏ НАЦIÏ. Михайло БРАЙНЕВСЬКИЙ: Iсторик, мислитель, державотворець orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15925


У тоталiтарнiй державi, за самою суттю нетерпимiй до будь-яких форм духовноï непокори, неможливо бути просто iсториком. Адже нещаднi жерцi єдино правильноï iдеологiï розглядають бодай найменшi спроби шукати Вiчну Iстину (що не залежить вiд царiв, генсекiв, фараонiв, тих таки корисливих жерцiв, нi вiд продажних публiцистiв чи науковцiв), а не завзято доводити незрiвняннi принади влади Великого Брата, як свiдому зраду. Ця зрада є вдесятеро непростимою i карається тим бiльше жорстоко, якщо iсторик свiдомо хоче служити рiдному народовi, а не фантомнiй iдеологемi на кшталт новоï iсторичноï спiльноти людей радянського народу. Карається саме вiдданiсть народовi, сином якого вiн є, взяв за критерiй для оцiнки героïв своïх творiв. А Украïна, схоже, мало не єдина краïна в свiтi, де офiцiйно вихваляють тих дiячiв нацiональноï iсторiï, котрi затято служили не власнiй, а iншiй державi (Московiï, iмперiï Романових, СРСР), а тих, хто боронив незалежнiсть рiдноï землi, проклинають. Що може бути страшнiшим i абсурднiшим за це? Нацiï фактично викололи очi й зламали хребет.
Це чудово розумiли кращi украïнськi iсторики XX столiття. Коли перечитуєш працi Михайла Юлiановича Брай- чевського (06.09.192423.10.2001), а вiн, безперечно, належить до ïхнього числа, коли спiлкуєшся з людьми, котрi його знали, знайомишся зi спогадами його друзiв, то усвiдомлюєш: вага зробленого Михайлом Юлiановичем, значення того, що вiн залишив нам, нащадкам, виходить далеко за межi чистоï науки. Бо Брайчевський, автор всесвiтньо вiдомих праць Походження Русi (1968), Коли i як виник Киïв (1963), Бiля джерел слов'янськоï державностi (1964), Приєднання чи возз'єднання? (1966), Утвердження християнства на Русi (1988), а також зовсiм недавно опублiкованих фундаментальних монографiй Суспiльно- полiтичнi рухи в Киïвськiй Русi, Iсторична думка в Киïвськiй Русi, Русь i Хазарiя, Аскольд цар Киïвський, був не лише великим iсториком, а й воiстину глибоким мислителем, талановитим державотворцем, чиï пророчi думки й сьогоднi не втратили свого значення. У певному сенсi можна сказати, що Брайчевський, блискучий археолог, один iз кращих в Украïнi, виконував одну з важливих мiсiй, притаманних цьому предмету, бути реставратором. Реставратором минулого украïнського народу (очищеного вiд догм, мiфiв, ярликiв, прикрих виявiв почуття меншовартостi) вiдтак, конструктором його майбутнього. При цьому вiн завжди залишався символом порядностi, об'єктивностi та непiдкупноï чесностi в iсторичнiй науцi, взiрцем громадянина та патрiота Украïни бо не хотiв (ба бiльше просто не вмiв!) хитромудро вибудовувати кар'єру, йдучи задля цього на поступки в принципових питаннях.
Може, це було генетично закладено в Михайловi Юлiано- вичу, нащадковi давнього украïнського шляхетського роду колись ополяченого. Та в XX столiттi вiн усвiдомив свою нацiональну приналежнiсть недарма батько iсторика, Юлiан Карлович, вiддав сина саме в украïнську школу 83, вул. Лютеранська в Києвi, щоправда, на хвилi русифiкаторськоï боротьби з нацiоналiзмом переведену в розряд ро-
Михайло Брайчевський. Фото. Вересень 1999 року
сiйськоï; наш герой запам'ятав це на все життя. Можливо, ця рiдкiсна тепер здатнiсть не гнути спину нi перед науковим начальством, нi перед iншими високими сановниками була викарбована в ньому самим життям.
Закiнчивши з вiдзнакою iсторичний факультет Киïвського унiверситету iм. Тараса Шевченка (1948 рiк; до речi, саме Брайчевський заснував у цьому навчальному закладi Наукове студентське товариство НСТ i виступив на засiданнi студентськоï науковоï конференцiï з доповiддю на тему, дослiдженню якоï вiн вiддасть ледь не все життя, Походження украïнського народу), молодий науковець iде працювати в Iнститут археологiï АН УРСР, де вивчає слов'янськi старожитностi та проблеми взаємозв'язкiв давнiх слов'ян iз провiнцiями Римськоï iмперiï. Проте дослiдницькi iнтереси Брай- чевського швидко вивели його на вибухонебезпечнi (у полiтико- iдеологiчному значеннi слова) терени. Так, уже на початку та в серединi 50-х рокiв XX столiття М. Брайчевський обгрунтував крамольну на той час (та й пiзнiше) думку про тотожнiсть пам'яток Черняхiвськоï культури (виникла на теренах схiдноєвропейського Лiсостепу, починаючи приблизно з И ст. н. е.) та мiжплемiнного об'єднання схiдних слов'ян, котре вiзантiйськi хронiки називали антами, а давньоруськi лiтописи полянами. Що це означало? Фактично молодий талановитий археолог Михайло Брайчевський пiдтримав цим буржуазно-нацiоналiстичну теорiю М. Грушевського, згiдно з якою саме анти (Грушевський чiтко пiдкреслював: прямi предки украïнцiв!) започаткували процес державотворення в схiдних слов'ян та неабияк вплинули на становлення Давньоруськоï держави з центром у Києвi.
1955 року М. Брайчевський закiнчив кандидатську дисертацiєю на тему: Римська монета на територiï Украïни. Але вже докторська дисертацiя, яку iсторик подав до захисту через п'ять рокiв (на той час вiн уже був автором великих роздiлiв у колективних монографiях Нариси стародавньоï iсторiï Украïнськоï РСР та Iсторiя Києва), зустрiла потужний спротив ще на стадiï обговорення в Iнститутi археологiï АН УРСР, ïï вiдхилили, до того ж не через науковi, а через iдеологiчнi мiркування. У тому ж I960 роцi Михайло Юлiанович Брайчевський переходить на роботу в Iнститут iсторiï АН УРСР, вiн одразу стає (разом з Оленою Апанович, Оленою Компан, Ярославом Дзирою) однiєю з найяскравiших зiрок шiстдесятництва в нашiй iсторичнiй науцi та культурi. Саме в той перiод (1963 1968 роки) було створено фундаментальнi монографiï вченого Коли i як виник Киïв, Бiля джерел слов'янськоï державностi, Походження Русi, а також знаменита стаття Приєднання чи возз'єднання?. Цi твори зробили iм'я Михайла Юлiанови- ча Брайчевського вiдомим далеко за межами Украïни; ïх невдовзi видали в краïнах Захiдноï вропи та США.
Кожну iз згаданих праць видатного iсторика можна порiвняти з плiдним зерном (зернятком), яке вкинули в ґрунт (у землю) украïнськоï нацiональноï свiдомостi, яка тiльки-но почала розмерзатись, повертатися до життя пiсля довгих десятилiть сталiнськоï тиранiï i це зрештою стало давати гiднi плоди. Цих зерняток було декiлька. Стисло розглянемо ïх.
Коли i як виник Киïв. Ретельно порiвнявши та проаналiзувавши документальнi свiдчення вiзантiйських хронiк, давньоруських лiтописiв, навiть скандинавськi перекази, вiрменський епос, Брайчевський зробив висновок, що напiвле- гендарний Кий прадавнiх лiтописiв був абсолютно реальною iсторичною особою, очiльником могутнього слов'янського державного об'єднання, полянським князем; а щодо знаменитого Аскольда, володаря Давньокиïвськоï держави в 6080-х роках IX столiття, то вiн був правителем полянськоï династiï Києвичiв, аж нiяк не варягом! I саме Аскольд, а не оспiваний Пушкiним князь Олег (його вбивця), здiйснив вiдомi лiтописнi походи на Вiзантiю.
Походження Русi. Саме ця знаменита монографiя мiстить чи не найфундаментальнiше, найгрунтовнiше спростування священноï в радянську добу полiтико-iдеологiчноï, а не науково санкцiонованоï теорiï про спiльну колиску (єднiсть походження) росiйського, украïнського та бiлоруського народiв, спiльнiсть (саме так навiть не близькiсть) ïхньоï iсторiï та культури, чим, власне, й доводилась iсторична закономiрнiсть злиття (зникнення!) нацiй, зокрема украïнськоï, звiсно, в iсторичнiй перспективi. Брайчевський пiддав серйознiй, науково вивiренiй, документально пiдтвердженiй критицi такий пiдхiд. Вiн довiв, що лiнгвiстичнi, археологiчнi й антропологiчнi джерела, як i писемнi свiдчення, беззаперечно демонструють: те державне об'єднання слов'янських племен, яке в IX ст. називали Русь, виникло в схiдноєвропейському (украïнському) Лiсостепi, мало чiтке первинне ядро середня Надднiпрянщина з Києвом,
Давньоруський лiтописний малюнок страшне попередження для нас сьогоднi
Чернiговом, Переяславом. Що ж до територiй, розташованих на Пiвнiч та Пiвнiчний Схiд вiд цього первинного ядра, то вони ввiйшли в процес слов'янiзацiï значно пiзнiше, бо були на той час населенi iншими етносами. Тож Брайчевський стверджував: пращурами кожного з трьох схiднослов'янських народiв було населення тих земель, якi пiзнiше стали ïхнiми етнiчними територiями. Наукове (та й полiтичне) значення цього положення справдi важко переоцiнити.
Монографiя Бiля джерел слов'янськоï державностi, подана Брайчевським до захисту як докторська дисертацiя й не ухвалена iнстанцiями, розвивала й уточнювала погляди iс-
торика на ареал поширення черняхiвськоï культури Лiсостепу в порiвняннi з ареалом розселення полян державотворчого народу схiдних слов'ян тiєï доби. Корiння слов'янськоï державностi треба шукати не деiнде (у норманiв, у Новгородi, Ладозi, у хозар, в суздальських лiсах тощо), а в нашiй землi, в Середньому Поднiпров'ï ця проста думка Михайла Юлiано- вича викликала жорсткий спротив iмперських догматикiв.
I, нарештi, знаменита стаття Приєднання чи возз'єднання? . Дирекцiя Iнституту iсторiï АН УРСР 1966 року доручила Брайчевському висвiтлити на сторiнках Украïнського iсторичного журналу вiчну для Украïни та украïнцiв проблему: як трактувати вiдому Переяславську раду та ïï рiшення як возз'єднання навiки двох народiв-братiв (саме це безапеляцiйно стверджувалось у сумнозвiсних Тезах ЦК КПРС до 300-рiччя Переяславського акту) чи як приєднання (читай поглинання) козацькоï Украïни Хмельницького до iншоï держави Московського царства, з усiма, м'яко кажучи, неоднозначними наслiдками, що звiдси випливали? Очевидно, керiвництво Iнституту iсторiï того перiоду, чудово знаючи погляди нацiоналiста Брайчевського, прагнуло спрямувати його працю в русло офiцiйноï радянськоï iсторiографiï. Але результат виявився прямопротилежним!
Активно залучаючи до тексту цитати з праць Маркса, Енгельса, Ленiна (що було практично неминучим, враховуючи реалiï доби), Михайло Юлiанович Брайчевський переконував читачiв (i так, що заперечити йому було неможливо!): так зване возз'єднання насправдi було брутальним актом загарбання нашоï Батькiвщини, вiдкинуло Украïну до найпримiтивнiших форм феодалiзму, спричинило явний регрес який важко було подолати в полiтичному, культурному та економiчному життi, завдало нищiвного удару по нацiональних державотворчих процесах.
Дуже цiкаво, що свою єретичну, страшну статтю Михайло Брайчевський подав аж нiяк не до самвидаву, а до ре-
i
дакцiï офiцiйного журналу Iнституту iсторiï АН УРСР, причому другий примiрник машинопису, не ховаючись, залишив у себе у вiддiлi та ще й знайомив з ним усiх охочих! Проте там, нагорi, органи аж нiяк не були розчуленi такою наïвнiстю видатного iсторика. Йому пригадали все i змiст крамольних монографiй, i те, що ïхнiй автор категорично вiдмовився щиро каятись, вiдстоював наукову зрiлiсть своïх праць (визнаючи тiльки, що переклади на Заходi, якi почали вже з'являтися, вийшли без вiдома й згоди Михайла Юлiановича), i активну участь у зiбраннях Клубу творчоï молодi (а це Стус, Горська, Симоненко, Чорновiл, Драч, Павличко, Танюк, ще десятки славетних iмен…) в 1962 1965 роках, де М. Ю. Брайчевський виступав iз блискучими лекцiями з iсторiï Киïвськоï Русi та Давнього Києва. Звичайно, це не можна було пробачити.
1968 року Брайчевського (разом з Ярославом Дзирою, Оленою Компан, Оленою Апанович) звiльнили з Iнституту iсторiï АН УРСР за скороченням штатiв (! I. С.). Але й мiсяцi вимушеного безробiття не загасили творчоï енергiï вченого; до речi, саме в цей час ця дивовижна, унiверсально обдарована людина (вiн був не лише iсториком чудово малював, писав лiтературнi рецензiï, навiть художнi твори, наприклад, створив детективне розслiдування Убивство князiв Бориса i Глiба) виявляє силу й хист громадського дiяча вiн урятував вiд перепланування архiтектурний комплекс нинiшньоï Києво- Могилянськоï академiï (керiвництво морського училища, яке тодi займало цю площу, хотiло побудувати там великий спорткомплекс, в тому числi й басейн!), не дав знести давнi споруди Подолу й побудувати там мiкрорайон…
1972 року нова, цього разу значно потужнiша хвиля репресiй знову вдарила по видатному вченому. Його звiльняють за серйознi теоретичнi помилки та методологiчнi хиби з Iнституту археологiï АН УРСР, де вiн тодi працював звiльняють, як здавалося тодi, взагалi з науки, назавжди, з вовчим квитком. Усi працi всесвiтньо вiдомого вченого було вилучено з бiблiотек; заборонялись навiть книги, де просто згадувалось його прiзвище, нехай у критичному контекстi; були всi пiдстави чекати арешту; коли М. Ю. Брайчевський тяжко хворiв i йому зробили три складнi операцiï поспiль, то в лiкарнянiй палатi, замаскований пiд пацiєнта, перебував агент КДБ…
I все ж вiн перемiг повернувся до активного життя й у науку. Офiцiйно доктором наук визначний украïнський учений став лише в 65 рокiв (!! I. С.) у 1989-му. Тодi ж, у вереснi, Брайчевський (про це не всi зараз пам'ятають) виступив з однiєю з головних спiвдоповiдей на Установчому з'ïздi Народного руху Украïни Витоки, розвиток та перспективи украïнськоï державностi (охочi можуть прочитати текст доповiдi в Лiтературнiй Украïнi вiд 12.10.1989 й переконатися, як далеко вперед бачив учений). Ще один показовий факт: коли 1988 року тодiшнє радянське керiвництво вирiшило вiдзначити 1000-лiття Хрещення Русi, то, за свiдченням . Сверстюка, з усього загалу фахiвцiв-iсто- рикiв, релiгiєзнавцiв лише М. Брайчевський змiг фахово висвiтлити цю тему. I написав книжку Утвердження християнства на Русi, яка привернула увагу Папи Римського Iвана Павла II.
Останнi роки життя Михайло Юлiанович Брайчевський викладав у Києво- Могилянськiй академiï, створив iсторiософський курс для студентiв Вступ до iсторичноï науки, боровся за змiцнення украïнськоï державностi, державного статусу нашоï мови. До самоï смертi вiн не отримав жодноï державноï нагороди. Але це не має нас дивувати. Хiба може гiдно нагороджувати держава, якоï реально немає? Такi подiï не правило, а рiдкiсний виняток…
Iгор СЮНДЮКОВ
29 липня 2011р.

РЕСТАВРАТОР УКРАÏНСЬКОÏ НАЦIÏ. Михайло БРАЙНЕВСЬКИЙ: Iсторик, мислитель, державотворець orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15925